Про жіночі романи говорять або добре, або нічого. Однак, що ховається у вирах тієї ніжної та творчої душі? Ольга Деркачова про творення книг, що нарекли "жіночими".


Що для Вас означає “жіночий роман”?
Особисто для мене воно нічого особистого не означає. Один із різновидів романів. Якщо чесно, то для мене немає різниці жіночий роман чи детективний, любовний чи пригодницький. Мені важливо, щоби роман був цікавим, щоби він захоплював. Мені важливий психологізм у романі, сюжет, таємниця. Ось це важливо, а не те – чоловічий він чи жіночий.
Відомо, що жіночі романи досить шаблонні: в основі сюжету лежить якась романтична історія з обов'язковим щасливим фіналом. Як вам вдається уникати це? Чи є якісь секрети?
Ну, напевно, уникати вдається тому, що я в принципі не пишу класичних жіночих романів. А такий ярлик закріпився за мною тому, що я жінка. У нас чомусь за основну складову жанрового різновиду беруть гендер: тобто, якщо роман написаний жінкою, він обов’язково має бути жіночим, а якщо чоловіком - чоловічим. Хоча в історії літератури були такі випадки, коли чоловіки писали жіночі романи. Тому не гендерний принцип автора має бути в основі визначення жіночого роману, а все ж таки тематично-композиційні особливості. А щодо фіналу у творіромані, то мені важливо не так те, як історія закінчиться, а те, якими вийдуть мої герої з цієї історії. Тобто важливий не фінал, а те якими будуть персонажі у ньому. Тому я не особливо дбаю про щасливу чи нещасливу кінцівку. Яка буде, така буде. Але звісно, хочеться, щоб у героїв усе було добре.



Які романи світових класиків можна вважати жіночими?
Зараз я подумаю (думає...). Ну, напевно, Сильвію Плат "Під ковпаком" - це роман, який я нещодавно перечитувала. Його можна назвати умовно жіночим, враховуючи те, скільки там відведено і внутрішньому "Я" жінки, і приділено увагу аксесуарам, але в той же час важливим є й глибинний психологізм і травма, які є у цьому романі. І фінал… Аж ніяк не щасливий… Усі пам’ятаємо «Віднесені вітром», «Ті, що співають у терені», «Небезпечні зв’язки», «Джейн Ейр»… Я люблю романи Франсуази Саган. З наших сучасних українських, мабуть, «Мелодія кави у тональності кардамону» Наталки Гурницької, «Київ.UA» Тетяни Белімової, романи Міли Іванцової.
Що бачите спільного у своїх творах і в класиці?
Якщо чесно, то я над цим не задумувалася. Так, я - літературознавець, але я не препарую свою творчість, скажімо, фахово. Я просто собі пишу так як пишу, а щодо спільних рис з класикою: є вони чи ні. Зараз подумаю... Ну, напевно, це знову ж таки внутрішні переживання героя, любовна історія, яку герой переживає, травматичний досвід і десь іноді ситуації, з яких треба вийти достойно. Ці риси, напевно, так. Ну і ще «вічні» теми…



Над якими образами легше й цікавіше працювати: жіночими чи чоловічими?
Раніше мені дуже важко взагалі давалися образи чоловіків, і тому я про них майже не писала: у мене в творах в основному діяли жінки. Вони були в мене активні, а десь, якщо з’являвся чоловік, то тільки заради якоїсь крайньої необхідності. І мені часто казали, що в мене чоловічі образи слабше виписані. Ну а я делікатно мовчала, бо ж не хотілося говорити, що я просто не знаю, як писати про чоловіків. А потім я спробувала написати якусь річ від імені чоловіка. Мені стало цікаво уявити себе бодай умовно в чоловічому тілі. І десь щось вдалося, щось ні, але для мене це був цікавий і важливий досвід, завдяки якому я перестала боятися чоловічих образів. І так поволі вони запрацювали в творах. Хтозна, можливо колись я напишу роман, де головним буде чоловік, а не жінка.
Ви вважаєте, що жіночі романи тільки для жінок? Чи знайомі ви з чоловіками, які їх читають?
Звісно, що є такі чоловіки. Вони просто не зізнаються у цьому. У мене був випадок, коли на презентації моєї книги "Крамниця щастя" я сказала, що не вірю, що чоловікам не потрібно читати про емоції, про кохання та про жіночі сльози, що мовляв, переконана, що є чоловіки, які читають такі книги, але потайки з ліхтариком під ковдрою. І до мене після презентації підійшов чоловік підписати книжку. Як правило, якщо чоловік просить про автограф, то не для себе, а для дівчини, дружини чи мами. Цей відповів, що йому. І додав, що саме належить до тих чоловіків, які читають такі книги під ковдрою. Тобто такі чоловіки є. Жінки ж читають «чоловічі» романи, щоб знати, чого хоче чоловік, так і чоловіки читають, тільки не зізнаються.



На які теми вам складніше, чи навіть страшно писати? Чому?
Я не можу сказати, що для мене є якісь табуйовані теми. Я не є глобально забобонною людиною, тобто я знаю, що є метафізика слова, але з іншого боку те, що ти пишеш, не конче має збуватись у твоєму житті. Є теми, до яких я ще не прийшла, тобто про які я ще не готова писати. Так, я можу писати про смерть, про втрати, кажуть, що вмію це робити. Раніше чомусь мені було важко писати про щасливих людей: воно якось мені не виходило, бо я вважала, що, якщо людина щаслива, то нащо ще про неї писати, бо нудно читати про чуже щастя. Тепер я вже й цього навчилася. Однак я не готова писати на якісь гостро соціальні чи політичні теми: політики в мене в творах немає фактично. І це не те, що табуйована тема, а радше тема, про яку я не готова говорити й не знаю, чи буду колись готова до цього. Навіть якщо ти ось придумуєш, вигадуєш, читач повинен тобі вірити. Я не можу писати про те, чого я зовсім не знаю. Наприклад, у "Домі Терези" є персонаж, який втратив руку. Я дуже багато читала й питала у лікарів про фантомний біль. Практично з того всього майже нічого не використала у романі, але воно мені дало впевненість писати від імені цього персонажа. Пишучи "Коли прокинешся", я цікавилася про те, які права зберігаються за людиною, яка прокинулася після коми, що вона відчуває, на що вона має право, як її треба знову вчити рухатися. І знову-таки я з того майже нічого не використала, але я мала оту точку опори. Тобто часто я багато начитую, питаю у фахівців й раджуся з ними, щоб впевнено стояти і показати якісь внутрішні моменти людини.



Якщо до прикладу взяти Марту й Терезу, як дорослішали ваші героїні?
Героїні, з одного боку, мають дещо спільне – наприклад, авторку. Вони у мене обидві одна в теперішньому, а інша в минулому були викладачками в університеті. Їхні особисті історії не дубдюються - вони зовсім різні. Марта, як на мене, є більшою егоїсткою: вона хоче, щоб робили кроки назустріч їй, але, щоб не робила ці кроки вона. Тереза ж інша. Вона готова сама робити перші кроки, але людям вони не завжди потрібні. Напевно, якщо їх, Марту й Терезу, збити до купи, то вийшла б ідеальна жінка, я думаю (сміється).
У Вас є особистий "рецепт" написання роману?
Треба працювати - це однозначно. Без цього нікуди не дінешся, адже натхнення натхненням, на ньому роман не напишеш. Це клопітка праця. Спочатку просто пишу, що пишеться – кілька сторінок. Якщо відчуваю, що піде далі, то складаю орієнтовно-схематичний план, придумую життєві історії персонажам. А вже потім сідаю писати далі. Для мене дуже важливо десь на середині твору виписати фінал, бо, коли я знаю, що вже є фінал і він від мене нікуди не дінеться, я себе якось впевненіше почуваюсь: у діях персонажа з’являється своя логіка, є мотивація вчинків й до цього фіналу герої готуються впродовж усього роману. Тобто це дає мені впевненість, що я допишу те, що почала. Також для мене є важливим вибрати ім’я персонажа. Це я роблю спочатку: створюю й називаю. Я уявляю, хто чим займається, хто що любить. Хай навіть потім воно у творі не зрине, але воно має бути у мене в голові. А вже потім герої починають жити. Я люблю вихоплювати своїх героїв десь посеред життя, немов з вулиці перехожих, і перетворити їх на літературу. Фінал - це не кінець життя цих персонажів, це просто кінець книги, а вони живуть далі тільки не на папері. Це дуже схоже на те, як ми дивимося виставу у театрі: після неї актори ж і далі продовжують жити, але вже не життям своїх героїв. Або коли випадково спостерігаєш за чиїмось життям, наприклад за епізодом в автобусі чи коли просто сидиш на лавочці і дивишся на перехожих, чуєш уривки їхніх розмов. Ти дивишся на них, слухаєш, потім підводишся і йдеш, а вони живуть собі далі, навіть не помітили тебе. Також для мене важливі внутрішні переживання героя. Тобто не лише те, що вони роблять, а те, чому вони роблять саме так, а не інакше. Також у творі для мене важливі ще й спогади. Герої їх обов’язково повинні мати, бо людина без спогадів - це не зовсім людина. Також важливо, щоб бодай один герой мав якісь свої таємниці, які потім десь зринуть у романі, але так, щоб у читача при цьому не змінилося ставлення до персонажа, а якщо й змінилося, то на краще.
Ну й наостанок, що хочете побажати своїм читачам?
Ну найперше читати українські книги, звісно ж видавництва Дискурсус, тому що література якісна й це однозначно. І найважливіше це знайти свою книгу, яка би тобі стала рідною. Книгу, яку ти мріяв прочитати впродовж усього життя. Книгу, з якою було би і легко, і радісно. Книгу, за якою би ти сумував, коли дочитуєш останнє слово. І я хочу сподіватися, що такими романами стануть і "Крамниця щастя", і "Коли прокинешся", і "Дім Терези". Я хочу, щоб читачі сумували й десь чекали якогось продовження або домислювали його. До мене вже, наприклад на презентації "Дому Терези" підійшли читачі й питають: такий фінал, ну не будемо спойлерити, а що було би далі. Я кажу, що от далі можливий такий і такий варіанти. Тобто це дуже класно, коли людина прочитала книжку, згорнула її й думає, що буде далі з цим персонажем. І потім навіть приходить до автора й питає, чи з ним може статися те й те. Такі речі, коли книга завершилася, а ти живеш життям цих героїв, це дуже важливо. І я бажаю читачам такого відчуття, щоб у житті було побільше книг, які ти загортаєш і живеш з героями далі.