«Psycho значить Душа» Ірини Пушкарук — це книжка історій, у яких оживають задавнені страхи та комплекси і здійснюються мрії. Нелегкі стосунки з чоловіками та світом, трохи любові, пристрасті, божевілля, смерті та народження. Це історії про те, як відшукувати себе, а головне — свою душу.

 

Романтика

 

Вона часто приходила до нього уві сні. Там, у його снах, зрештою вони і познайомились. І яким же здивуванням для нього було побачити її наяву, зустріти на вулицях рідного міста. Спочатку він не вірив своїм очам, але, як виявилося згодом, стовідсотковий зір не підвів його, і незнайомка — це справді була вона.
Зір не підвів його і цього разу. З пістрявого натовпу, що, як завжди, поспішав кудись у шаленому темпі, його погляд чітко і ясно виловив її, єдину, неповторну і зовсім не схожу на інших… Спостерігав за нею дуже уважно, допоки обережно обходила калюжі, що залишились після дощу, впевнено переступала через вибиту на тротуарі бруківку, легко і граційно переходила через дорогу в дозволеному місці.
Він стояв на місці і чекав. Чекав, коли вона вже нареш­ті порівняється з ним, мило усміхнеться (від чого у нього мороз пройде шкірою), скаже «Привіт!» своїм чарівним голосом, скоріш за все ще запитає «Ти як?» і, отримавши від нього таке звичне «Та так, нічого!» такою ж легкою та граційною ходою полине далі, за обрій, де її тендітний силует розчиниться у вранішніх променях сонця і зникне, може, і назавжди…
Тож він чекав. Ось і вона вже порівнялася з ним. Мимохідь глянула на нього своїми великими блакитними очима, не посміхнулась, не промовила жодного слова, і все такою ж легкою та граційною ходою полинула далі, за обрій, де її тендітний силует за рогом найближчого будинку розчинився у вранішніх променях сонця…
Він ще трохи постояв, проводжаючи її поглядом, а потім рушив на стоянку до своєї машини, адже був час їхати на роботу…

«Ти чого такий замислений?» — запитала зненацька його співробітниця Ольга.
«Та так, нічого… — відсторонено відповів чоловік. — Ти вже завершила той роман?» — запитав трохи згодом.
«Ще трішки — відповіла Ольга в робочому настрої. — Сьогодні буде готовий».
«От і добре…» — відповів чоловік і вийшов з приміщення.
Коректурний відділ модного видавництва, який він очолював, завжди був завалений роботою. Крім Ольги, під його началом було ще троє працівників, які дуже сумлінно виконували свою роботу. Чоловік був задоволений своєю роботою, яка дозволяла йому добре жити, мати хороший автомобіль і не вимагала зайвих витрат енергії і часу. Але чогось йому все-таки бракувало. І він знав, чого саме: йому катастрофічно не вистачало романтики. Саме ці думки і перебила своїм запитанням Ольга. Він глянув тоді на неї, і в голові промайнула несподівана думка, «А ти теж якась не схожа на інших…»
«Слухай-но», — Ольга вдруге за сьогоднішній ранок перебила блискавичний хід його думок. Жінка вийшла до нього на офісну веранду з кавою для себе в одній руці і якимось рукописом для нього в іншій. «Це принесли вчора.... — почала вона стурбовано. — Я перечитала його за ніч… Прочитай…»
«А це що?» — запитав чоловік із нетерпінням.
«Роман… — промовила Ольга. — Про любов…» — додала після короткої паузи. Стримано перечекавши, поки він припинить кривлятися, таким чином награно демонструючи своє ставлення до любовних романів, додала: «Цей роман зовсім не схожий на інші… Прочитай!» — і сунула рукопис йому до рук.
Директор глянув на титульну сторінку. Ім’я автора було йому зовсім не знайоме. Твір тягнув сторінок на двісті. «Двісті сторінок про любов», — його іронічна усмішка не лишилась непоміченою Ольгою.
«А хто автор?» — запитав він згодом.
«Не знаю…» — відповіла його підлегла. «Вікторія з прийомної сказала, що роман місяць тому принесла якась дів­чина. Коли редактор минулого тижня перечитав рукопис, то одразу направив сюди, наказавши негайно опрацювати. З тим романом я завершую сьогодні, і завтра беруся за цей… А поки — почитай…» — випивши свою каву, Ольга підвелась і пішла продовжувати працю, а чоловік так і залишився сидіти з рукописом про любов, таким не схожим на інші…

В кінці робочого дня директор із жалем спостерігав як поволі, прощаючись, розходяться його співробітники. Йому дуже не хотілося їхати додому, у свою порожню квартиру. Ольга почала збиратись останньою.
«А ти що робитимеш увечері?» — раптом запитав чоловік.
«Не знаю — відповіла вона. — Може фільм якийсь подивлюсь… А що?» — запитала з цікавістю.
«Та так, нічого… — прозвучало його звичне. — Могли би з’їздити кудись повечеряти разом».
«Вечеря дружня чи романтична?» — подразнила його Ольга.
«Звісно, що дружня!!!» — майже обурено промовив директор.
«Ну, якщо дружня, тоді їдьмо», — Ольга усміхнулась, і вони разом вийшли за свіже повітря.
Поки вони удвох ішли до машини, він непомітно роззирався довкола: ану якщо вони випадково зустрінуться саме зараз. Що вона подумає, побачивши його з іншою жінкою? Чоловік уже починав шкодувати, що запросив Ольгу разом вечеряти. Але, з іншого боку, вони, скоріш за все, і не зустрінуться, а проводити сьогоднішній вечір наодинці чоловікові чомусь дуже не хотілося, тож ризик виправданий…
Ольга помітила його хвилювання, хоч і не здогадувалась про причину. Інтуїція підказувала їй приборкати свою жіночу цікавість та не втручатись, і жінка слухняно підкорилась цьому заклику.
Вони мовчки дійшли до машини, мовчки доїхали до найближчого ресторану, так само мовчки зайшли досереди­ни. І лише там, роззирнувшись довкола, чоловік, врешті зумівши розслабитись, запитав свою супутницю: «Ну, як тобі тут?»
«Та так, нічого», — відповіла Ольга і рушила до столика, який їй особливо впав в око.
Офіціант не забарився.
«Рому, — одразу ж заявила Ольга і, запитально глянувши на свого ошелешеного супутника, все-таки дочекалась його ствердного кивка. — Дві подвійні порції», — сказала офіціанту і занурилась у меню обирати собі вечерю.
Коли замовлення було зроблено, і ром подано, директор, усміхнувшись, зауважив: «Ого! Чи не споїти Ви мене сьогодні надумали, щоб потім мною безсоромно скористатись?»
«Ви що?! — підіграла ображено Ольга. — За кого Ви мене маєте?»
А через мить додала: «Мені подобається твій неромантичний настрій», — і грайливо усміхнулась, від чого в чоловіка мороз пробіг шкірою.
«От, що значить: ром на голодний шлунок!» — подумав він і швидко почав поглинати смачну ресторанну вечерю.
Але навіть тоді, коли голод було приглушено, його раптове неймовірне захоплення Ольгою не зникло. А жінка сьогодні справді була особливо чарівною і привабливою. Начальник дивився на неї захопленим поглядом і майже забув про іншу… Майже, бо час від часу ні з того ні з сього образ загадкової дівчини з’являвся у нього перед очима наче з якимсь німим докором, що змушувало чоловіка в лихоманці вишукувати виправдання своїй «непристойній» поведінці. Ольга дуже чітко помічала такі миті, тоді вона замовкала і повністю переключала свою увагу з нього на ресторанну аудиторію, з цікавістю розглядаючи і вивчаючи ту.
Коли було випито по ще одній подвійній порції рому, він несподівано для себе самого, лагідно взявши Ольгу за руку, промовив: «А тобі хто-небудь говорив, яка ти чарівна і гарна?!»
«Звісно!!!» — відрізала уже всерйоз ображена Ольга і вивільнила руку.
Дівчина зі снів уже досить довго не з’являлась із докором перед очима, і тепер його увагою оволоділа виключно Ольга. Але чоловіка зненацька неймовірно збентежив той факт, що не лише він говорив Ользі схожі речі.
Помітивши це його збентеження, жінка зм’якла і, ніжно торкнувшись його волосся, промовила: «А що? Дружня вечеря переходить у романтичну?» — і хитро підморгнула.
Від цього її дотику чоловіка вдарило наче електричним струмом. Він не знайшов відповіді.
«О!» — вигукнула Ольга так несподівано, що він аж стрепенувся у кріслі.
«Що сталося?» — з острахом запитав.
«Нічого особливого… — уже тихіше промовила супутниця. — Просто я здогадалася, від чого походить слово «романтика»!!!» — закінчила тріумфально.
«І від чого?» — з цікавістю запитав він.
«Від слова «ром»!!!» — її чарівний голосний сміх змусив обернутись до них присутніх…

Роман прокинувся швидше, ніж зазвичай. Почував себе на диво чудово. Обережно вивільнив свою руку з-під чарівної голівки ще сплячої Ольги.
«Ще ціла година вільного часу», — зауважив подумки, глянувши на годинника. Простягнув руку до журнального столика і взяв рукописний роман про любов, який вони вчора вночі принесли з собою.
«І що там такого особливого? — промовив стиха. — Зараз подивимось…»
Перегорнувши першу сторінку, почав читати подумки:
«Його уважний погляд виловив її одразу з цього різнобарвного квапливого натовпу. Ні, він не помилився, то була дівчина з його снів… Така ж легка і граційна… Її тендітний силует полинув повз нього далі за обрій, де розчинився у теплих променях призахідного сонця, і зник, може, й назав­жди…»