«Dolce Vita» Марії Микицей — це історія дивної дружби і ще дивнішої любові, історія здійснення найсокровенніших бажань, навіть якщо для цього потрібно чекати півжиття, історія про неповторність і загадковість кожної миті, а ще про неможливість знайти відповіді на всі запитання.

* * *

…Останнім часом ми з Софкою майже не бачилися, тільки перекидалися якимись есемесками й короткими розмовами по телефону. Роман з Артуром накрив її з головою, але хто б на її місці вчинив інакше? Софка навіть не похвалилася мені, що Артур зробив їй пропозицію, про це я дізналася від нього, який, на відміну від подруги, телефонував мені й розповідав про ключові події своїх стосунків з нею…А Софка, мабуть, не хотіла зурочити своє щастя і, може, в такий спосіб оберігала його від сторонніх, навіть моїх, хай позитивних і доброзичливих очей? Бідна Софка, коли б вона знала, що все вже розписано наперед, але хто б їй про це  сказав?.. 

 Моє вигнання з конґресу гармонійно довершило вигнання зі школи й чудово відновило трохи зрушену душевну рівновагу, до того ж, хоч як  дивно, знайшлися й діти для репетиторства. Я з великим задоволенням розв’язувала з ними задачі й приклади, жартувала, розповідала різні історії про те, яка цікава й зовсім нескладна математика, якщо її розуміти, але не знаходила відповіді на запитання, навіщо я цим займаюся?

Була чергова середа – я поверталася з репетиторства: батьки чотирикласника хотіли, щоб син після закінчення початкової школи вступив до гімназії, «а для цього, знаєте, які потрібно знання?!». Я не знала, але, передивившись завдання вступних іспитів до гімназії за минулий рік, зітхнула і сказала: «Бідні діти! І це – у десять років! Про дитинство можна забути назавжди». Але, з іншого боку, багато шкіл заповнено напівграмотними дітьми, тож мають серед цієї пустелі хоч десь бути оази, де все ще невтомно сіють розумне, добре й вічне? І зрештою чим тепер займаюся я, як не… Додумати я не встигаю, бо чую за спиною:

—Мирославо Модестівно, добрий день.

Я озираюся й бачу Олесю Верес з великою спортивною сумкою через плече. Вона одягнена у вузенькі голубі джинси й шкіряну курточку, з-під якої видно салатового кольору кофтину, на тон світлішу від кедів, довге й пряме волосся заплетене в косу:

—Добрий день. Чому ти  не в школі?

—Чекаю на вас. Я розумію, що ви мене не хочете бачити, бо через мене…

—Не через тебе.

—…Я пішла з дому. Після того, як вас вигнали зі школи, я не можу його бачити. Я зібрала речі й пішла геть.

—Куди?

—Не знаю. Батькові відомо, де живуть всі мої подруги, тому до них іти немає сенсу, та я й не хочу. – Вона з надією й відчаєм дивиться  на мене:

—А можна я у вас трохи поживу? Поки не знайду собі якусь квартиру. Мені навіть не потрібна окрема кімната, я можу десь у коридорі.

—Твій батько дуже швидко тебе знайде навіть у моєму коридорі. Але, на відміну від школи, він не зможе мене вигнати з власного дому. Сподіваюся. Ходи, розкажеш, що трапилося. А потім почнемо думати, що робити далі. Давай допоможу тобі нести сумку. Цікаво, з чим ти тікаєш з дому?

Олеся вдячно усміхається, і ми йдемо до мене...

 

А потім приперлася, пришкутильгала, придибцяла їхня напівбожевільна сестра Печаль з старими клунками й зі словами «я у вас тут буду жити».

В одному з клунків виявився новий комп фіолетового кольору з клавою, на якій замість літер і цифр вибито зоряні сузір’я та геометричні фігури. В другому – пляшка рому. Що в третьому, я ще не знаю.

Печаль постійно щось бурмотить, на щастя, неголосно, інколи починає завивати й безперестанку товче клавіатуру, не забуваючи періодично прикладатися до пляшки, і, судячи з усього, пляшка не порожніє. Її можна було б терпіти разом з усім, але це її довге волосся  кольору відквітлих бажань, що спадає худими плечима, наче просить його погладити, цей туск, який вона випромінює у всіх діапазонах, цей туман, зітканий з найтонших зітхань, який мерехтить і стелиться підлогою, куди від цього всього подітися?..  

Вчора вона ні з того ні з сього вперше за весь час підняла свою голову, так, що на голові не ворухнулося жодне пасмо, і мовила кудись поперед себе на кілометри вперед, наче кличучи когось за собою чи підкликаючи з непомірної далечі  улюбленого пса:

—Чек-к-а-ай.

 І знову втупилася у монітор свого фіолету, абсолютно не переймаючись тим, чи її хтось чув, наприклад, я, бо більше нікого не було, а коли б чула, то як маю реаґувати і чи реаґувати взагалі? А може, це й не мені? Тоді чому її «чекай» відлунює в мені ще й досі, породжуючи хвилі терпкого жалю невідомо за ким чи за чим?..

Одне слово, капець.  І повний капець, якщо двома.

Не Печаль, а якась придуркувата Кумська Сивілла, виперти б її у теплі краї на безлюдний острів до якогось оракула, але вона не вступається.