Уривок з книжки Анджея Стасюка "Як я став письменником"

04.05.2017, 20:40

Світлина від Літературна агенція "Discursus".

Улітку я їздив із Кросбі, а взимку з Майораном. До Закопаного. І, насправді, не знати чого. Якогось вечора ми встали й пішли на вокзал. Господи, закопанська душегубка. Вісім годин у пасажирському, стоячи в умивальні. Усі пили. Канар боявся показатися. Зрештою, він не мав шансів зробити й трьох кроків. Люди стояли в коридорі, як сигарети в пачці. А як уже не могли, то сповзали й лежали. Умивальня – це була розкіш. Як і сральник. Коли хтось не міг витримати, то впускали. Але коли вже благав. На звичайне «будь ласка» ніхто не реагував. Сцяли з відстані через рюкзаки та баули. Ніхто тим не переймався. Такі часи. Головне, аби доїхати. Як у революційній Росії. Усе смерділо. Усі курили. Усі горлопанили, як резервісти. Зимові канікули. На вагон було по десять гітар. Ніхто не вмів грати. Усі співали. Так більш-менш до Скаржиська, а далі вибивалися з сил. Падали. Половина везла лижі. Це все валилося на голову. І палиці теж. Ніколи більше так не буде. Поїзди занадто швидкі та порожні. Усі сидять і розмовляють про гроші. Ми ніколи про бабло не балакали. Мали важливіші справи. Таки справді: бабло – це гівно. Ми сперечалися до упаду. Лізли одне одному до очей через те, хто кращий: Оскар Пітерсон чи Еррол Ґарнер. Ніколи ні до чого ми в цій справі не договорилися. Так. Я поригав десь коло Скаржиська. Потім заснув собі навстоячки. Коли прокинувся, був уже білий день. Непоганий результат. Зо чотири години непритомно у стійці струнко. Майоран мав дві нові подруги. Запрошував їх до нашої умивальні, але вони трохи бридилися. Зрештою, навіть у ті часи не всі були розслаблені. Мені довелося викинути шарфик. З нього ніякого толку. Я ніколи раніше не був у Татрах. Мені здавалося, що в Татри їздять тільки сноби або лопухи з гарних сімей. Правда, як завжди, була посередині. Ми не мали де спати. Спали, де випадало. Раз навіть у снігу за якоюсь будкою чи кіоском. Цікаво, чому не замерзли. Ми робили все, аби так і сталося. Раз у якихось панянок у нас загорівся глінтвейн. Вони сказали, аби ми йшли собі. Ну, ми й пішли до інших. Ті сказали, аби ми взагалі не заходили. Але було непогано, бо, врешті, десь нам удалося. Кімната була для двох осіб, а жило там, певно, з десятеро. Усі з гарних сімей. Ми просто пили й говорили.На підвіконні стояла Мати Божа. Хтось розвернув її до вікна, щоби дивилась на гори, а не на нас. Також ми жили на бічній колії у вагонах. Це була моя ідея. Я мав досвід. А може, Майоран до того дійшов? Звідки мені знати? У гори ми також ходили. Але обережно, аби з нами нічого не сталося. У горах було слизько, небезпечно й повно людей. Ми воліли сісти собі й просто дивитися. Здалеку все виглядало дуже добре. Ми безперестанку балакали. Сідали будь-де, аби лишень був краєвид, діставали вино й розмовляли. Ми дуже відрізнялися характерами, і це були цікаві розмови. Жодної з них уже не згадаю. Неможливо пам’ятати всі розмови. Людина би тоді збожеволіла. Склероз – це добре. Таке враження, що ти все ще цікавий. Нам могло здаватися, що один із нас був Петом Ґарретом, а інший – Біллі Кідом. Але хто ким? Обидва хотіли бути Греком Зорбою. Це прості приклади, але доречні. Остас із нами не їздив, бо працював. Тоді, мабуть, на пресі, але, може, я помиляюся. Юрай теж ні. Дідько знає, чого. Йому просто могло не хотітися. Такий він був. Сідав і читав Бакуніна. Так, Юрай – це був хтось. Не визнавав компромісів. Коли потім з’їбався, то не до якоїсь засраної Німеччини чи рагульської Америки, а відразу до Австралії. Оце я розумію. Це не грачка. Далі вже тільки зелена Нова Зеландія, Маорі й вічна білина Антарктиди. Звідти не вертаються. З Америки завжди можна повернутися й розказувати казочки, що черевики зі зміїної шкіри, а лимони втричі кисліші, ніж у нас. Із Австралією такий номер не проходить. А якогось дня я пішов до війська. Сам не знаю, як це сталося. Якось так через неуважність. Задивився, а це вже, виявляється. І так мені вдалося п’ять днів урвати. Ну звісно, через колєґ. Так само, як завдяки їм я взагалі вибрався, бо вкінці вони милосердно відпровадили мене на вокзал і посадили на поїзд, бо я геть уже волю втратив. У голові все крутилося: їхати – не їхати, їхати – не їхати. Як жид на войну. Їхати – не добре, лишитися – теж не найліпше. Але, курва, мені не хотілося. Зрештою, весна починалася, зелено, тепло, а тут жодних перспектив поїздити собі країною. Але нічого. Поїхав. Одне добре, що не мусив їхати з бандою переляканих відморозків, які бухають усю дорогу, вимахуються, ніби йдуть на Берлін, а на місці перед брамою, то нічо, лише страх і трясучка. Я мав час, аби «пережити це сам», як у пісні[1]. Коли вийшов, було цілком приємно, сонячно й порожньо. Місто Дембиця – непогане місто. Ніхто мене не пильнував. За п’ять днів до цього тих просто з поїзда ладували по машинах, ніби лапанка[2]. А я сам спацерую собі з цигаркою, як вільна людина. Навіть втішилися на мій вигляд, бо посилати жандармів – це завжди клопіт. Для початку обіцяли мені тиждень арешту, але якось це так ніколи й не виконали. Мабуть, колись слово офіцера вартувало більше.



[1] «Пережий це сам» – легендарна польська пісня гурту «Lombard» на вірш Анджея Собчака, що стала символом протистояння системі, своєрідним гімном покоління 80-х.

[2] Тут: ідеться не про дитячу гру, а про облаву на людей у часи гітлерівської окупації.